Історія Різника

Детектив для автора має таку побудову, про яку пересічний читач навряд чи колись дізнається, і однією з причин є історія злочинця, котра, власне, починається ще до початку історії сищика. Автор мусить знати всі думки, дії, пориви злочинця, усі передумови, пружини, поштовхи до здійснення злочину, тоді як читач дізнається про це вже лише наприкінці, коли перегортає останні сторінки. Можна сказати, автор детективу пише дві історії: історію злочинця, а після неї історію сищика, причому читач побачить лише останню.

Це неймовірно дратує, чи не так? Немає бажання писати те, що не прочитає ніхто, те, про що лише здогадуватимуться інші. Так і хочеться вигукнути: «Якого дідька!»

Але чи бачимо ми фундамент, на якому стоїть будинок? Історія злочинця – той самий фундамент, лише для детективного твору. Це гарантія того, що ваш детектив вийде цілісним та логічним.

Ви вже знайшли, вигадали свого злочинця, написали його біографію. Нехай це буде Різник, який вбиває українських повій. Що необхідно для його історії?

По-перше, причина. Що підштовхнуло? Якась повія могла заразити його чимось смертельним, після чого він зненавидів усіх представниць цієї найдавнішої професії. Або ж він випадково задушив колись одну з повій під час любощів, отримавши від цього задоволення. Або повії щось дізналися про нього. Або матір працювала повією… Мотив повинен бути переконливим.

Приклад. Я адвокат із бездоганною репутацією. До мене звертаються по допомогу найбагатші люди України. Є сім’я – дружина і двоє дітей, хлопчик та дівчинка, з якими мені загалом добре. Це зручно для пересічних – бути таким, як усі. Але не зовсім зручно для мене. Я не отримую насолоду від цього правильного життя. Ти мусиш весь день стирчати у власному офісі, захищати в суді виродків, щовечора повертатись додому, вислуховувати маячню дітей і нотації дружини…

Якось до мене звернулася по допомогу відома повія, доволі грошовита панночка. Вона хотіла, щоб суд дозволив їй бачити доньку після розлучення з багатієм-чоловіком. Вона хотіла й мене. Я не втримався і замість того, щоб узяти гроші, взяв натурою. Саме тоді я зрозумів, що ніколи не отримаю тієї насолоди з колодою-дружиною, яку мав із повією.

Але ця лярва після того, як суд усе ж дозволив бачити доньку, почала шантажувати мене. Їй уже не вистачало власних грошей. Вона мала фотографії і відео, де я спав із нею,  і хотіла це продати мені. Я був розлючений. Могла загинути моя репутація. Начхати на родину, але з мене сміялися б усі клієнти. Коли я зустрівся з цією шльондрою, то зарізав її й отримав від цього величезне задоволення.

Я зрозумів, що отримуватиму насолоду, коли вбиватиму повій.

Ця історія не для читача. Автор пише її для себе, закладаючи фундамент майбутнього твору. Ви не прочитали б цю історію, якби писався детектив, а не стаття про нього.

Якщо ви створюєте оповідання, а не роман, цього фундаменту, може, й вистачить. Для роману необхідно розповісти історію докладніше, з усіма подробицями кожного вбивства чи іншого злочину. З усіма іменами й прізвищами. З місцем злочину.

І навіть для оповідання бажано мати покроковий план дій. Які дії читач побачить (з плану сищика), а які ні (з плану злочинця)? Щоб не заплутатись, можна чергувати ці дії у хронологічному порядку, наприклад: злочинець пішов у клуб (читач цього не бачить), за хвилину туди приходить сищик (читач це бачить), злочинець убиває чергову повію (читач цього не бачить), сищик знаходить черговий труп (читач це бачить).

Також мало історії злочинця і ще сищика. Повинні бути історії свідків, навіть випадкових людей. Чому свідок бреше? Він чогось побоюється, щось приховує, і ви пишете його історію, яку читач також не повинен бачити, адже її розслідуватиме сищик. Наприклад, свідок – хлопчик, який побоюється, що заарештують його маму, і тому він бреше. Або свідок – журналіст, який бажає першим дізнатися, хто злочинець, щоб мати сенсаційний матеріал для газети, і тому приховує дещо від сищика. У кожного персонажа є свої таємниці та пристрасті.

Автор немов грає у шахи. От тільки читачу невідомо, як рухаються чорні шахи, він бачить лише білих, які полюють на чорних.

Детальніше про все це розповідає книга «Як написати геніальний детектив» Джеймса Н. Фрея.

Аліса Гаврильченкo