Перші кроки до детективу

Перші детективи були оповіданнями, тільки пізніше з’явилися детективні романи. Тож якщо ви автор-початківець і ще не написали жодного роману, вам також ліпше починати з детективних оповідань, взагалі – з короткої прози.

На відміну від роману, оповідання містить менше подробиць, пошук злочинця зазвичай нетривалий, автору не доводиться вигадувати якісь хитромудрі прийоми, достатньо буває одного, аби заплутати читача. Також оповідання швидше пишеться, і часто саме воно в початківців виходить добре, тоді як роман – іще ні, зазвичай він надто розтягнутий. Тому, якщо ви планували роман, але досі не написали його чи написали невдало, створіть оповідання. Це легко – достатньо викреслити заплановану «середину» роману і поєднати початок (злочин) із кінцем (викриттям злочинця).


Завдання. Проведіть експеримент. Візьміть будь-який детективний роман, прочитаний раніше, і зробіть його оповіданням, викресливши «середину». За потреби перепишіть кінець або початок твору, щоб вийшло цілісно та логічно.

Але як писати своє? Для зручності процес написання тексту уявімо кругом у воді, який поступово розширюється. Спочатку це всього лише одне речення, що розширюється, породжує наступне й наступне речення, і так – до логічного кінця.

Коло перше – задум. Будь-який запланований детектив для автора починається там, де зазвичай закінчується для читача, – з відповіді на питання, хто злочинець. Чи це маніяк, котрий вбиває дівчат із довгими косами? Чи це ревнива дружина? Чи то мільйонер, який не бажає втратити своє багатство? Автору варто шукати «свого» злочинця, який стане таємним головним героєм детективу. Дійсно, саме злочинець тут – головна рушійна сила, адже без нього, без його темних пристрастей і вчинків детектив неможливий.

Ви можете намалювати персонажа. Ви можете написати його міні-щоденник. Ви можете провести з ним уявне інтерв’ю, навіть зіграти його роль перед власним дзеркалом (недарма багатьом акторам подобається грати поганих персонажів більше, ніж хороших). Ваш злочинець може коїти те, що ви ніколи не наважитесь зробити в реальному житті. Вас ображали у школі? Створіть ображеного хлопця, який вбиває колишнього однокласника. Вам зустрілася нахабна панянка? Зробіть її вбивцею. Або, навпаки, жертвою.

Злочинець насамперед має хвилювати особисто автора, бо тільки тоді стає харизматичним, тільки тоді створюється справжня драма. Це одна з причин, чому в багатьох чудових детективах читачі відчувають до злочинця певну симпатію, навіть коли вже доведено, що саме він винний і небезпечний.

Коло розширюється. Тепер, коли автор з’ясував для себе, хто злочинець, а також, хто жертва, варто пошукати цікавий спосіб вбивства чи іншого злочину. У «Пурпурових ріках» Жана-Крістофа Гранже кожну жертву знаходили за її відображенням – відображенням у воді, у кризі, у дзеркалі… У творі «Дванадцять китайців та одна жінка» Джеймса Гедлі Чейза сищик знаходить мертвого китайця у власному кабінеті…

Якщо уявити детектив стравою, то злочин – це те, що надає страві присмак. Та гостра спеція, яка робить їжу не прісною. Ваш злочинець має бути по-своєму творчим, оригінальним, усі його злочини – таємниця, яку читач прагне відгадати, ключ до розгадки.

Але й оригінальність заради оригінальності не спрацьовує. Злочин насамперед вказує на мотив. Чому викололи очі жертві? Через те, що зіниці мерця відображають обличчя вбивці, на думку злочинця, чи уособлюють душу самої жертви? Чи є ще якась інша причина?.. Харизматичний убивця відрізає язики жертвам через те, що вони забагато базікали чи колись образили? Залишає білу хустинку, аби заплутати сищика чи нагадати про щось?..

Це робить злочинця таким, що запам’ятовується. Відображає його темні пристрасті.

І є ще одна причина для автора замислитися над цим. Злочин має зацікавити сищика. Також майже класика, коли сищик спершу відмовляється розслідувати справу, вона здається йому нецікавою, але потім він усе-таки береться до діла, і воно дедалі загадковіше, все цікавіше. Але, як правильно писав, Ґілберт Кіт Честертон в есе «Про детективні романи», варто уникати неймовірного нагромадження подій, адже тоді немає раптовості. Як писав класик, варто уникати такого: «Імператор перерізав собі горло таким чином! Його Величність вирішив поголитися, але, стомлений від державних справ, задрімав у процесі цієї операції. Архідиякон же, будучи справжнім християнином, зробив спробу завершити процес гоління монарха, котрий спав, але, згадавши про указ про відділення церкви від держави, загорівся жагою кривавої помсти, проте після першої подряпини відчув каяття і кинув бритву на підлогу. Вірний же дворецький, почувши щось недобре, вбіг, підняв лезо, але в метушні все переплутав і завдав смертельного удару не архідиякону, а імператору. Коротше, все вийшло якнайкраще, і тепер молодик та його кохана можуть перестати підозрювати один одного у вбивстві й спокійно одружитися!!!»

«Це пояснення, – каже Честертон, – при всій його вичерпній повноті й переконливості, не дуже годиться».

І дійсно, геніальний, сенсаційний злочин зазвичай там, де простота, яка й створює мить подиву, а довге пояснення ніхто не запам’ятає і нікого не зацікавить. Пишіть детективи так, щоб читач вигукнув: «А скринька не була й замкнена!»

Аліса Гаврильченкo