Американщина й автентика в українських творах

– З третього класу, коли починались літні канікули, я шукав роботу. Бувало, заробляв улітку сто гривень і більше… Допомагав батькам…

– Та ти майже американець. У них діти на канікулах стараються працювати, а не просто гуляють, десь читала про це.

– Ні, я крутіший. Я українець.

(З реального діалогу)

 

На одній зі своїх лекцій оратор Джуліан Трежер (не українець, так) казав про автентичність, що це мистецтво просто бути собою, а також втілення власної системи. І дійсно, немає жодних сумнівів у тому, що зазвичай американець пише про американців, німець – про німців, італієць – про італійців.

Але майже завжди, коли в Україні проводиться прозовий конкурс, членам журі трапляються твори, в яких українські автори (зазвичай початківці, але буває, що й досвідчені) ні сіло ні впало називають своїх персонажів Джоном, Джейн, Елізабет… і переносять події в іншу, європейську країну чи США. Саме такі твори називаються американщиною, і саме ці твори рідко перемагають на конкурсах. Чому так?

Правда полягає в тому, що американщина поступається творам, у яких українські автори не уникають автентики, пишуть про Україну й українців. Американщина поступається українській автентиці. Жоден українець не напише про Америку так добре, як американець. І жоден американець не зможе описати українські реалії так добре, як це зробить українець. Звичайно, бувають винятки, Шекспір міг легко обирати країни, ще хтось міг, але загалом найкраще написані твори – це ті, в яких події відбуваються на Батьківщині автора, а не десь за кордоном, де письменник не жив.

Був час, коли чимало українських авторів, щоб заробити і реалізуватись, писали російською мовою про Росію, адже російські видавництва ставили такі вимоги: події повинні відбуватися в російському місті або російському селі, і це стосувалося також детективу. Тоді українському автору, котрий ніколи не бував у Росії, доводилось витягати з шафи мапу й вивчати московські або пітерські вулиці. По суті, виходила та ж «американщина», хоча й зросійщена. Тільки спільне радянське минуле робило її достовірною.

Сьогодні, коли є можливість видаватися в Україні, коли український читач бажає від українського автора отримати героя-українця і читати про його пригоди, коли за кордоном цікавляться життям українців, дехто продовжує створювати нових Джонів, які традиційно на конкурсах отримують низькі бали. І варто зауважити, отримують низькі бали цілком заслужено. Адже немає нічого страшного в тому, щоб назвати героя звичайним українським ім’ям, а не Джоном. Немає нічого страшного в тому, щоб події відбувалися в Україні, а не десь за кордоном. Від цього зазвичай анітрохи не страждає ані ідея, ані сам твір. Навпаки, завдяки цьому вони виграють.

Тому, хоч якими б крутими не здавались вам Джони, якщо ви не американець, беріть крутого українського героя й описуйте круті українські реалії.

Звичайно, це не означає, що герой неодмінно має бути в шароварах, пити горілку й носити вишиванку. Українська автентика значно ширша, вона враховує сучасність. Ваш персонаж спокійно може носити американські джинси, китайську футболку, італійське взуття, володіти трьома мовами і при цьому бути собою, тобто українцем. Цінуйте власну автентику або, як писав Шевченко, й свого не цурайтесь.

Аліса Гаврильченкo